Дурацкий дракон! Ну почему каждый раз, когда заявится мало-мальски приличный принц, ему обязательно нужно проснуться, да еще и в скверном настроении! Нет, ну просто невозможно. А потом к вечеру еще и нудить будет – ой, у меня несварение, ай живот-то как крутит. Да еще жаловаться начнет - и что рыцари уже не те пошли, и принцы вконец испортились. Раньше то как бывало: рыцарь на коне да при полном доспехе, а теперь всё норовят китайское барахло нацепить - и туда же, - спасать принцессу. А как чуть жареным пахнет так ещё норовят взятку сунуть. Понаехали! Просто спасу от них нету. Да, и до вечера известковую стену лизать будет, чтоб полегшало.

Тоска. А все характер такой. Вот, к примеру, на прошлой неделе, прилетали к нему две ведьмы – подружки-веселушки. Тыщу лет на обеих разменяли – а туда же – гулянки гулять. Сейшен у них это теперь называется. Я ж дракону стразу так и заявила – от твоих гостей только замку убыток да тебе старому посрамление. Не послушал ведь - весь вечер гулянье у них, потом всю ночь песни горланили – спать не давали. Пожаловаться батюшке-участковому хотела,- Соловью-разбойнику, чтоб вразумил непутевых.  Да я уж и не говорю, на что похож замок после его перегара,- вековой гранит крошится и осыпается!

Нет, жизнь принцессы определенно не легка. Гляди, чтоб дракон совсем от рук не отбился, да поджидай своего суженого. Чтоб ему пиво не в то горло, да окуня  в зад. Где так долго ходит? Вот прознать бы, где этот паршивец схоронился да наведать его, – ты пошто, родимый, от счастья своего бегаешь, аль судьбу обмануть надумал? Уж почитай сто годков то жду. Все честь блюду для тебя.

Или вот совсем недавно, тьфу ты, не к ночи будь помянут, заявился какой то. Леший - не леший, домовой - не домовой, волосатый весь такой, что девица. Да цепями обвешан весь – точь-в-точь Кощей Бессметртный из узилища откинулся.  Говорит дракону  - отдай за меня принцессу – потому как я самый, что ни на есть прынц байкеров усея Руси. Как оказалось народ сей дикий совсем  - завместо нормальных коней развели железных – то-то дракон весь вечер плевался да причитал.

А я ж его уже сто раз предупреждала – еще одного принца съешь – вообще разговаривать с тобой не буду. Да что говорить…

Мне ж его то дурака тоже жалко, он думает я не вижу как по осени лапы ему сводит, да хвост ломит. Чай не птенец уже, поберег бы себя что ли. Давно пора ему  своим гнездом зажить, птенцов вырастить да в свет вывести. Так нет – сторожит дуру престарелую. Эх, схожу к нему, поговорю. Вдвоем оно, пожалуй,  веселее.

Old-mille®

Жила собі на світі маленька дівчинка на ім'я Оленка. На обличчя вона була дуже гарною. Але наскільки гарною була її зовнішність, рівно настільки був поганим характер, - вона була страх яка вередлива. Її батьки добре зазнали з нею лиха, але нічого вдіяти з противним дівчиськом не могли. Дочка росла дуже пустотлива, ніколи батьків не слухалася, ні чим ні з ким не бажала ділитися. І якщо чогось бажала то падала на підлогу та кричала аж доки не отримувала те, чого хоче.

Одного разу ідучи удвох із матір’ю вона все бешкетувала дорогою. А дорога їх йшла саме через ліс. Мати просила:

- Оленко, дай мені руку та іди поруч із матір’ю. Ти можеш загубитися та заблукати.

Але Оленка не слухалася, руки вона не дала, а натомість ганяла навкруги. Їй було так весело! От вона вирішила заховатися від матері за дерево.

- Оленко, – кричала мати. - Де ти? - розгублено ходила вона по стежині назад-вперед.

Але Оленка тільки тихенько сміялася, стоячи під деревом.

- А я ще краще заховаюся, -  вирішила дівчинка і пішла далі у ліс.

Побачивши кущі ягоди ожини почала ними ласувати і от наївшись Оленка вирішила:

 - Ну мабуть вже досить, - їй стало трохи прохолодно та страшенно захотілося пити.

- Потрібно буде трішечки повередувати, щоб мама купила мені солодкого лимонаду, - подумала вона повертаючись до стежини.

Коли вона повернулася назад, – дивиться, а це начебто і не той ліс куди вона приходила з матір’ю. Та й стежина нібито інша.

- Мамо, мамо! – перелякано загукала Оленка і побігла вперед по стежині. Проте матері ніде не було видно. Раптом Оленка побачила, що під великим дубом, на сонячній галявині, простелене покривало на якому сидить старенька бабуся та щось в’яже двома довгими спицями.

- Скажіть де моя мама, - запихавшись запитала дівчинка.

Але бабуся не відповідала.

- Мабуть недочуває, - подумала Оленка.

Тоді вона посмикала стару за рукав повторюючи, – ви не бачили мою маму?

Бабуся підняла на неї очі. Обличчя у старої було все укрите зморшками але великі блакитні очі світилися добротою та мудрістю. На шиї бабусі, на шнурочку, висіли великі окуляри. То була пані Вдача.

- Що ж ти дівчинко, чи ти не знаєш, що на сам перед потрібно привітатися, - голос у неї був м’який та лагідний.

- Я заблукала, - набурмосившись сказала Оленка, - скажіть, ви не бачили мої мами?

- Почекай, почекай, а я тебе знаю, – сказала бабуся поправляючи окуляри на носі. Це часом не ти та Оленка, що любить голосити: - не хочу це плаття, не хочу ці туфлі, - хочу як у мами, та щоб на високих підборах.

- Гм, звісно бачила, - продовжувала бабуся, - але твоя мама вже давно пішла звідси. Та вся у сльозах. Ти, часом, не знаєш чому це вона плакала, - запитала вона дівчинку.

- Не знаю, - сказала Оленка потупивши погляд.

         - Ну що ж, я бачу, що тобі потрібна допомога. А мені саме зараз немає часу. Що ж з тобою робити? Стара на хвилинку замислилась

- Ось придумала! – радісно вигукнула бабуся  дістаючи щось із торбинки.  

- Це тобі чарівний клубочок, підеш за ним, він тебе виведе до моєї двоюрідної сестри. Вона тобі допоможе. Клубочок поведе тебе прямо через ліс,  так навпростець буде швидше.

- Давайте скоріше, - нетерпеливо вигукнула Оленка і, вихопивши клубок прямо з рук старої, кинула його на землю. Дивлячись у слід Оленці бабуся тільки хитала головою.

Клубочок біг досить швидко і Оленка ледь встигала за ним. Вона ніколи ще так не бігала. Одного разу дівчинка майже не впала, зачепившись за велике коріння, що стирчало із землі.

Нарешті клубочок зупинився, - на галявині стояла невелика дерев’яна хатинка, а поруч із хатинкою була загорожа, де була сила силенна усіляких тварин: і вівці, і свині, і індики. Всі тварини були такі брудні, що дівчинка подумала, - ну що за нікчема мешкає тут?

З кривенької хатинки вийшла страшна відьма. Стара була дуже потворна. У неї були великі криві зуби та гострий ніс, а очі були маленькі та вузенькі, наче у поросяти.  Звали цю відьму Вереда.

- О, хто це до мене завітав - сказала вона, беручи Оленку за руку. Від жаху Оленка нічого не могла вдіяти.

- Це ж треба, яка нагода, - то мені й шукати тебе не потрібно, ти сама до мене прийшла!  

Цілісінький день відьма літала по світу крадучи неслухняних діток та перетворюючи їх на звірят. Дітлахів, що були неохайними Вереда перетворювала на поросят, які були крикливими – на індичат, впертими - на овець. Хто понад усе любив красуватися собою на цесарок чи журавлів, ну а хто був нечемний із батьками - на жаб.

 

         Вранці та ввечері Оленка мусила годувати худобу, а вдень робила усю брудну роботу по хаті, - прибирала, витирала пил, варила кашу.

А ще, коли стара прилітала з полювання, їй потрібно було скидати з Вереди старі бридкі черевики, які до того ж дуже смерділи, мабуть тому що відьма ніколи не милася. А на ногах у відьми росли великі, покручені та гострі нігті.

Хоч митися Вереда і не любила, проте у хаті вона завжди любила чистоту.

- Ну що ж, - казала вона Оленці частенько, лежачи у своєму ліжку, - я поки що задоволена тобою, але якщо я розсерджуся – зараз же підеш у загін до худоби.

         З часом Оленка примітила – перед тим як замкнутися у своїй кімнаті стара завжди ховає під ліжко свою чарівну мітлу на якій літає полювати.

Одного разу коли Оленка саме закінчувала мити підлогу відьма повернулася зі здобиччю зарання. Вереда пройшла по митій підлозі нанісши за собою  болото, сіла на своє ліжко та витягнула ноги щоб Оленка зняла із неї черевики.

- Ох і натомилася я сьогодні, - сказала стара, - цілісінький день ганялася за одним противним хлопчиськом.

- На от, приймай до господарства, відьма витрусила із торби біленького баранчика. Той упав на підлогу і ніжки у нього роз’їхалися.

- Бббеее, - жалісно забекав баранчик.

- Іди, бідненький, я познайомлю тебе із іншими, - взяла його Оленка на руки.

         Замкнувши баранчика у загін, Оленка повернулася до своїх справ.

Коли Оленка зайшла до хатинки стара вже хропіла і забула зачинити до себе двері. Не гаючи часу дівчинка тихенько вихопила  мітлу з-під ліжка та вибігла у двір.

- Піднеси мене, - скомандувала Оленка мітлі, - і та покірно підняла дівчинку у повітря. 

Побачивши це худоба у загоні почала кричати. Тому що так як за ними  доглядала Оленка, стара ніколи не доглядала. Поросята стали хрюкати, вівці бекали, індики кричати – та зчинили такий галас, що прокинулася стара  відьма.

- Ну постривай, - побачивши Оленку верхи на мітлі прокричала Вереда.

- Все одно нікуди від мне не дінешся: як тільки ти уперше завередуєш, -  у ту саму мить я тебе схоплю і тоді вже не минути тобі хліва.

- Неси мене додому! – вигукнула дівчинка і мітла полетіла над лісом.

- Тоді вже не вирвешся, -  кричала у слід їй Вереда та грозила кулаком.

Оленка підіймалася у повітря все вище і вище. Під нею пролітали дерева, та галявини.

Ось, нарешті, з’явився і будинок де вона мешкала разом з батьками. Спустивши дівчинку перед дверима, мітла знялася у повітря та полетіла до своєї жахливої господарки.

Оленка постукала у двері.

- Доню моя, де ти була? - підхопивши на руки цілував доньку тато.

- Знайшлася, знайшлася, - плакала від радості мати.

         - Мамо, тату, - дівчинка обіймала своїх батьків, - я вже ніколи-ніколи не буду вередувати.

З тої пори дівчинка і справді виправилася, слухалася батьків та поводила себе чемно. Лише інколи забувалася, але тільки-но почне вона хникати, той самий час схаменеться, та зараз же з побоюванням визирає у віконце: чи  не летить там, часом,  по неї Вереда?

У ставку меланхолічно квакали жаби. Де-не-де, через похмуре небо, затягнуте темними хмарами, проблискував світлом молодий місяць. Хоча вже було по травневому тепло, але мене трохи брав озноб. На душі було моторошно, але я своє слово тримаю - потрібно йти.

Це я так, - себе підбадьорюю, насправді, якби він не пристав за мною хвостиком, я б мабуть і не насмілився б. Щось потім наплів би, але тепер подітися нема куди.

Невеличкий паркан було наполовину зруйновано. Переплигнувши його я зупинився перед хатою. Покинута мазанка, із забитими навхрест вікнами, стояла на окраїні села. Навкруги хати поросло кущами жасмину.   

Мій товариш залишився перед парканом, поблискуючи очима від цікавості.

Відьмина хата. Страшне місце.

Кажуть люди, що погано стара помирала, важко. Три дні не могла померти, все мучилася. Аж тоді зглянулися люди – розібрали дах, тільки тоді й пішла вона.

Жах. Штовхаю двері. Замкнуто. На дверях висить великий поржавлений замок. Оглядаюся на свого подорожнього – Юрка, сидить собі, від захоплення аж рота розкрив. Стиснувши зуби думаю про себе – от дурень і влип, ну нічого, вдруге так не попадусь. Більше ти мене не піддуриш. Теж, товариш називається.

Два удари цеглиною і вилітає одна зі скоб за які тримається замок – сам замок непорушним велетнем залишається висіти на одвірку. Штовхаю двері – не рухаються. Просіли мабуть. Натиснувши плечем двері із рипом відчиняються, відкриваючи переді мною чорне провалля. Дістаю із за пазухи огарок свічки та сірники.

- Щоб його, - перехрестившись запалюю свічку і йду у темряву страшного будинку. Вогонь свічки тремтить вимальовуючи по кутам з тіней страшні химери. Йду затямивши подих.

Посеред кімнати стоїть стіл. Уява мені малює, що мабуть саме тут, на ньому, три дні потому як лежала покійниця. Гой, то ж мабуть десь прямо тут, зверху, розбирали дах для тієї відьми.

- М’яяяв, – заверещала кішка на вулиці. Із переляку я гепнувся на підлогу і свічка потухла.

Тремтячими руками запалив сірника та оглядівся. Серце так колотилося, що було дивно як це воно ще досі не виплигнуло з мене. У голові шуміло.

- От зараза, то мабуть Юрко так жартує! Ну нічого, дочекаєшся у мене, - розсердився я.

Знов запалюю свічку.

У куті як раз біля столу висить ікона. Божа матір годує свого Сина.

Кладу свічку на стіл і знімаю ікону. Кажуть, саме її давали відьмі аби та відійшла до світу тіней.

Прожогом висковзую на вулицю. Юрка ніде не видно. Ну його, головне - справу зроблено.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Светлячку надоело сидеть в одном положении и он, зашуршав крылышками, поднялся в ночное небо.

– Лики, а ну  вернись на место, мне ведь нужно закончить свою работу! Ты же знаешь, какой у меня завтра день!

Миниатюрная девочка со смышленым личиком сидела  на ветке векового дуба. В руках она держала необычное шитье.

 – Я уже почти закончила, осталось всего несколько стежков и все будет готово.

 На ее коленях лежало платье из лепестков белой розы. Ее первое Настоящее платье. Ведь завтра ее день! Ее представят Королеве и она, наконец, станет настоящей феей. То-то Тина обзавидуется – ей еще целых два лета ждать, улыбаясь подумала Динь. Немного покружив вокруг дерева светлячок со вздохом опустился и сел рядом с маленькой феей.

- Потерпи еще немного, скоро полетишь к своей Ани,- попросила девочка.

Тихонько напевая веселую песенку о забывчивой бабочке, Динь продолжила свое шитье. Вскоре платье было готово.

- Ну, вот и все, посмотри, как здорово получилось – настоящее бальное платье!

 Приложив к себе платье, маленькая фея закружилась в танце вокруг дерева. Ах, как здорово, как здорово!

Весь день она играла с подружками  на лугу и вспомнила, что платье не закончено только когда солнце начало прятаться за кроны деревьев.

- Как хорошо, Лики, что ты согласился мне помочь,- сказала она светлячку.

- Без тебя я ничего бы не успела. Огромное тебе спасибо!

Платье было готово, осталось только одеть его рано утром. Серебряные туфельки ей были подарены задолго до этого дня. Двоюродная тетка Ло, живущая за синим озером, в долине Свежей Россы, преподнесла их на прошлый праздник Весенних Духов.

Завтра - самый важный день в жизни каждой феи, день, к которому фей готовят с самого рождения.  Волнующий день Посвящения, - в этот день маленьких фей наделяют магией. И никто заранее не может сказать, какой именно магией наделят тебя! Лишь когда Королева коснется тебя своей Волшебной палочкой и произнесет магические слова – магия отныне и навсегда поселиться в твоем сердце, а прозрачные крылышки украсятся золотыми звездочками.

Однако ведь такое бывает не каждый день, и нужно будет хорошенько выспаться,- подумала Динь.  Ведь завтра на Посвящение прибудут все феи Волшебного Леса. Взмахнув крылышками, она взлетела к своему домику в ветвях дуба. Укладываясь спать, она положила ладошки под щечки. Но сон никак не хотел идти – Динь была слишком взволнована.

- Ах, как жутко интересно, какая же магия достанется мне.  На прошлом празднике Посвящения, фее Шу,  старшей от Динь на полторы весны, досталась магия Весеннего ветра. И теперь каждый год она отправляется в путешествие по всему миру, вместе с другими Весенними феями, нести смену маленькому народцу Зимних волшебников. Ах, как должно быть здорово, облететь весь мир! Все увидеть собственными глазами. Вот было бы хорошо попасть в Весенние феи! Или вот фея Чоки, - получившая свою магию чуть раньше, ей досталась магия шоколада. Ах, как вкусен шоколад, когда над ним потрудиться Чоки, и, кроме того, - у нее всегда полны карманы вкуснейших конфет. Она всегда желанная гостья в любом доме. Вот бы здорово получить, что-нибудь подобное.

Убаюканная своими мечтами Динь крепко уснула.

___________________________________________________________________________________

На нічному небі бісером розсипалися липневі зірки. Свіжий вітерець ворушив крони дерев, піднімаючи брижі хвиль у темних річкових водах. Повна вода, відбиваючи місячне сяйво, виблискувала сріблом. Чувся монотонний скрип млинового колеса і дзюрчання річкової води, що лилася. У дворі пахло сіном, яке вистелили сушитися, і потом коней.

Тугими жовтими краплями на столі плакала свічка. За піччю цвіркун співав свою заливчасту пісню.

- Діду, а діду,  - дзвіночком пролунав боязкий голос, - розкажіть іще казку.

Старий мельник сидів на лаві і ставив латку на великий полотняний мішок. Сильні, міцні пальці, порослі рудим волосом, спритно управлялися з шиттям. Під запраною сорочкою вгадувалося ще міцне тіло без крапельки зайвої ваги, а голову вінчала сива копиця густого кучерявого волосся.

- Яку вам, шибеники? – посміхнувшись спитав старий низьким, тягучим голосом.

На печі, серед запашного сіна,  лежала дітвора. Їх очиці чорними намистинами блищали від цікавості. 

- Страшнючу, - пискнув той самий голосок.

Кинувши на дітлахів хитрий погляд з-під кудлатих брів, мельник почав свою розповідь. 

- Ну, слухайте. Коли я ще був таким хлопчаком як оце ви, казав мені мій дід, який чув  від свого, що живе на цьому світі чорний ворон. Ворону тому - тисячу років. Буває таке, що спить той ворон подовгу, але коли прокидається і розпрямляє свої великі чорні крила – несе він біду роду людському. Ті роки легко запримітити, земля тоді дуже  неспокійна – чи то зима морозами лютує особливо, все не хоче весну пускати, або літо палить все живе навколо сонцем палючим, – знайте, прокинувся вже ірод. Довго кружляє чорний ворон у небі, але там де сяде він, - обов'язково, - бути біді. 

Жив у давні часи пастух один, та звали його Грицьком. Був він сиротою, без  роду-племені. Від батьків у нього залишилася тільки хатинка понад ставом та корова з телям. На життя він собі заробляв тим, що пас худобу людям з того мав хліб та молоко.

Понад усе любив він, вигнавши з поза ранку череду, сісти собі у тіні дерев та грати на сопілочці. І так гарно вмів він грати, що якщо пройде хто, – то обов’язково зупиниться щоб насолодитися піснею.

Одного разу стомився Грицько по обіду тай приснув під старим кленом міцним сном. Не знав бідолаха, що прилетів до того клену ворон чорний, сів на гілку та почав дзьобом  чистити свої крила.

Прокинувся хлопець, весь аж колотиться, – ще б пак, таке наснилося!

Подобалася Грицьку дівчина. Дуже подобалася. Попова дочка, - Катериною її звали, - перша красуня на селі. Проте вона вже була засватана за Василя, - сина сільського голови. Але якби й не була засватана – однак, ніколи б Катерина не була Грицьковою - вона й не дивилася у сторону простого пастуха.

Наснилося Грицьку наче Катерина - дружина його, воду йому подає вмиватися та рушника утиратися. І від того сну так солодко на серці стало, що задумав він - будь там що, а Катерина його буде. Однак, без неї – і світ немилий.

Жила у тому селі, біля старого козацького цвинтаря, одна відьма. Вона була дуже старою, роки притягнули її до землі та згорбили, праве око було затягнуте більмом, а великий горбатий ніс було згорнуто набік. Люди обходили дім відьми стороною,  а коли стрічали її селом то тримали дулю у кишені, а як пройде хрестилися і, щоб не бачила, плювали тричі через ліве плече. Ходили чутки, що знається вона з чортами.

Проте коли біда яка стукалася до людей у оселю брали вони у кого що було, -  хто яєчок десяток, хто олії соняшникової, хто меду, та йшли до відьми на поріг. Та вислухає яка біда спіткала та відразу каже що робити, - або трав дасть заварить або настоянки гіркої, а як не знає як допомогти то не морочить людям голови – каже, тут я вам нічим не допоможу. А подарунків ніколи не вимагала, брала те, що дають. І наче нічим вона людям зле не робила але така вона була спотворена, що раз у раз заставляла людей хреститися, - та про те вже казав.

У той вечір біля відьминої хати рипнула хвіртка. Грицько оглядаючись йшов до старої тримаючи щось у руках. Він постукав у двері, - тиша. Знову постукав – тиша. Штовхнув, -  двері з рипом відчинилися.

- Добрий вечір господині, - перелякано прошепотів у темряву Грицько.

- Знаю я чого ти прийшов, - почувся старий хриплий голос. Грицько з переляку аж підстрибнув. Відьма лежала на лаві. Огарок свічки на столі ледь висвітлював її страшне обличчя.

- Погане ти надумав, хлопче, - сердито сказала стара, - не буду я тобі допомагати.

 - Йди собі, з Богом, - вказала вона хлопцю на двері.

Раптом, з понад двору пролунав гучний грім, наче сто воронів  закричали водночас.

- Стій, - скричала відьма зупиняючи Грицька на порозі. - Зачекай! Відьма сиділа на лаві. Обличчя у неї було спотворене від нелюдського жаху, а  старі покручені руки помітно тремтіли.

- Допомогти у цій справі я тобі не можу, - швидко прохрипіла вона, - але як ти такий дурень, то зможеш допомогти собі сам.

- Слухай. Через два дні буде новий місяць. Встанеш у першу годину ночі та вдягнеш сорочку довгу.

- Слухай добре, не лупай очима, - розсердилася стара, дивлячись на здивоване обличчя Грицька, що упівоберта завмер на порозі.

- Підеш на поле, що за цвинтарем, де все полином поросло. Посеред поля дуб росте старий, що і у трьох не обхватити.  Як прийдеш до того дуба лягай  у траву. Очі зав’яжеш собі чорною стрічкою. Тоді лежи собі тихенько і головне - від дуба ні на крок, - пропадеш.

Щоб тобі не робили – знай мовчи собі. І дивися очей не відкривай, - осліпнеш. А як перші півні заспівають – то скоріш до дому, бо як не встигнеш до третіх півнів, - вже залишишся там назавжди. Коли будеш бігти полем, роса, що вкриває трави, змочить твою сорочку. Як додому прийдеш, росу з сорочки відіжми у склянку, та додай туди одну каплю крові із лівого мізинця. Як вип’є  того настою твоя Катерина, позабудеться свого Василя.

- Але пам’ятай! Добре пам’ятай,  - злим голосом прокричала відьма, -  зіллям тим ти їй назавжди голову заморочиш. Якщо ти її розлюбиш та покинеш - не зможе вона більше жити. Тоді вже не моли, не буде тобі пробачення.

- Та що ви, хіба ж розлюблю коли?, - схвильовано прошепотів пастух, і кинувся з хати. Вибігаючи за хвіртку на півкрокові спіткнувся.  

- Ось, це вам, - поставив він на порозі глечик з вершками. Стара відьма лежачи на лаві лише зітхнула і важко засопіла.

Високо у небі літав чорний ворон.

______________________________________________________________________________________